Кам`янець-Подільський

Першу писемну згадку про поселення знаходимо у вірменському джерелі від 1062 р. Так чи інакше, але люди віддавна оцінили очевидні переваги розташування міста. У ХІІ – ХІІІ ст. Кам`янець був частиною Галицько-Волинського князівства, а з 1362 р. стає власністью князів Корятовичів. З 1432 р. місту надано Магдебурзьке право і водночас воно стало частиною польської держави. Посередницька торгівля між Сходом та Заходом привабила сюди вірменських та єврейських купців. Їх громади, оселившись у місті, створили власні дільниці. Зміни настали коли Поділля захопили турки. Гарнізон під керівництвом Халіл-Паші утримував фортецю та місто з 1672 до 1699 рр. Після їх відходу Кам`янець світив пустками та занепадом. Наприкінці XVIII ст. місто дісталось Росії. Цікавим періодом для Кам`янця став 1920 р., коли на кілька місяців він перетворився на столицю українського уряду очолюваного Симоном Петлюрою.

Центром міського життя міста була Ринкова площа. Власне, у місті є кілька торговиць, але на головній, - що називався Польським Ринком, збереглася будівля ратуші. Теперішнього вигляду споруда набула у 1616 р., коли адміністративний двоповерховий будинок об`єднали з вежею, що знаходилась на відстані трьох метрів. У 1754 р. барокових форм їй надав військовий комендант та одночас талановитий архітектор Ян де Вітте. У минулому площу оточували кам`яні та дерев`яні будинки–крамниці. На площі відбувалися найважливіші події суспільного життя, виконувалися вироки. В ХІХ ст. різні боки цього майдану отримали власні назви Суконка, Журавлівка та Шарлотка.

Сьогодні від багатої архітектурної забудови поза ратушею найпомітніша – мурована Вірменська криниця (1581, 1638 рр.), а також Турецька. За легендою, її фундацію приписують вірменському купцю Нарсесу, що заповів гроші на будівництво громадського водогону. Завдяки великим зусиллям, криницю вирубали в скелі на глибину 55 метрів з діаметром 3 метрів. На жаль, вода виявилась непридатною для пиття через великий вміст солі, тому її використовували переважно для технічних потреб. Восьмигранний павільйон над криницею звели в середині XVIII ст.

Неподалік від площі, напроти входу до ратуші, стоїть колишній костел Отців Францисканців. З храмом пов`язана легенда про чудотворну ікону Св. Антонія. Кажуть що, під час турецького нападу Халіл-паша в`їхав у цей костел на коні і вдарив ікону шаблею. Святиня витримала, однак шрам, що залишився почав мироточити. В радянські часи костел перетворили на фабрику, і лише зараз його відновлюють як православну церкву.

На північно-західному розі Польського Ринку, на місці теперішнього скверу знаходилася кафедральна площа. Її назва походить від розташованого поряд костелу Свв. Петра і Павла. Щоб потрапити до храму, слід пройти під тріумфальною аркою (арх. Красинський), котру спорудили на честь відвідин святині та міста у 1781 році королем Станіславом Августом.

Римо–католицька дієцезія в місті постала у 1375 році за рішенням короля Людовика Угорського. Будівництво кам`яного готичного костелу розпочав єпископ Павло з Боянчич (1428 - 1453). Справу розбудови продовжив єпископ Якуб (1510 - 1517), що добудував до вівтаря бічні нави. Інший єпископ, Л. Слончевський прикрасив будівлю ще двома каплицями. Турки у 1672 році перетворили костел на мечеть. Внутрішню оздобу знищили, а із західного боку на основі старої каплиці збудували мінарет. Турки ліквідували і розміщене під стінами костелу християнське кладовище. Після повернення християн на його місці встановили фігуру Христа в Скорботі. По тому, як турки залишили місто, мінарет не зруйнували, бо його збереження було однією з умов підписання Карловицького мирного договору. Проте новий єпископ М. Дембовський, знайшов оригінальний спосіб демонстраціі перемоги християн. Проводячи капітальний ремонт храму, він замовив у Гданську бронзову фігуру Богородиці висотою 4,5 метрів і встановив її 10 травня 1756 р. на вершині мінарету. Позолочена в 90-х роках ХХ ст. фігура стоїть, спираючись на земну кулю та півмісяць. Навколо її голови ореол з 12 зірок. За час існування храму фігуру також підстерегали небезпеки. У 1820 році в її підніжжя вдарила блискавка, що пройшла аж до низу будівлі, а у 1823 році сильна буря мало не перекинула саму скульптуру. З пізніших прибудов ХІХ ст. привертає увагу готична пластика з правого боку храму. У 1866 році за наказом російського царя Олександра ІІ кам`янецький єпископат ліквідували, а єпископа вивезли за межі міста. Лише у 1918 році за часів Української Народної Республіки папа Бенедикт ХV відновив єпископію. За часів політики радянського уряду костел втратив багато сакральних та історичних пам`яток. Зараз це діючий римо – католицький храм і відночас одна з найбільших туристичних родзинок міста.

Головні громади Кам`янця–Подільського українці, вірмени, євреї та поляки остоточно сформувались у XV – XVI ст. Кожна з них мала непогані шанси для економічного та соціального розвитку. Попри те, польська влада зробила все можливе, щоб витиснути українців у непривабливу північну частину міста, де навколо Руського ринку постала їх ділянка. У 1658 році через плани збудувати нові оборонні укріплення, український магістрат за наказом польського короля Казимира перенесли в колишній господарський “будинок Кирияке”. Колись тут містився молитовний дім. Українська громада продовжувала користуватись у місті юридичною автономією аж до 1670 року, коли під приводом зрівняння її в правах з поляками вона де-факто була ліквідована. Будівля Руського магістрату щасливо пережила військові лихоліття і є однією з найцікавіших у місті.

Вірмени – один з найголовніших національних елементів колишньої слави міста. Ці підприємливі прибульці швидко опанували місцевий ринок східних товарів, витіснивши з нього інші народи. На Вірменському ринку узгоджувались важливі торгівельні угоди. Як правило, їх підписання відбувалось у будівлі вірменської ратуші, котра до нашого часу не збереглась. У місті вірмени зробили власну ділянку, кожен будинок в якій був оточений високим муром і перетворений на малу фортецю. Справжньою трагедією для громади стало захоплення міста їх одвічними ворогами – турками. Частина громадян загинула, дехто перебрався до Львова та інших місцевостей. До нашого часу збереглося кілька цікавих архітектурних пам`яток вірменської ділянки.

Собор Св. Миколая був започаткований у XIV ст. У 1666 році ним опікувалась громада вірмен – католиків. Під час турецького панування храм зруйнували і його відбудовано в 1756 – 1767 рр. На жаль, в 30-х роках ХХ ст. войовничі атеїсти довершили його руйнування. Сьогодні лише залишки колон при вході вказують, що храм мав цілу галерею таких опор, прикрашених арками. З правого боку подвір`я церкви обнесене кам`яним муром. У ньому здавна облаштували вірменські торгові склади, залишки яких можно побачити і сьогодні. В минулому храм славився чудотворною іконою Богородиці. Тут зберігалась велика бібліотека.

Миколаївська церква ХІІ – ХІІІ ст. – одна з найдавніших вірменських споруд міста. Більшість дослідників вважають, що храм збудовано у пізньороманському стилі у 1398 році на кошти вірменина Сінана. На вірменському хресті – “хачкарі” , вмурованому в контрфорс з північного боку храму, зазначено дату ремонту 1544 р. та ім`я Акоп.

Під час турецької окупації храм постраждав і був реставрований у 1701 р. коштом вірменина Богдана Лятиновича, а у 1804 р. – на гроші вірменської громади. З 1962 р. і до початку 90-х років храм було закрито. Зараз він належить православній церкві (МП).

Ченці – тринітарії з`явились у Кам`янці – Подільському у 1699 р., одразу після звільнення міста від турків. Головним завданням ордену, заснованого ще у 1198 р., було визволення християнських бранців з полону. За час діяльності у місті ченці викупили 517 християн. Є звістки, що у 717 р. у місті вже діяв монастир та костел Святої Трійці. У 1750 – 1765 роках святиню перебудували в камені. Освячення здійсни єпископ А. Красинський. Фасад однонефного храму прикрашено фігурою Ісуса Христа та скульптурами невільників, прикутих ланцюгами. На жаль, внутрішні розписи не збереглись. Їх автором був чернець з Брацлава Ю. Прахтель. У 1842 році монастир зруйнували, а костел зазнав пошкоджень під час Другої світової війни. Зараз це греко – католицький храм Св. Йосафата.

На початку XIV ст. на Поділлі з`явилися монахи – домініканці. У 1370 році за підтримки князя Свидригайла вони заснували в Кам`янці монастир. При ньому було споруджено однонефний костел Св. Миколая. У 1420 р. храм згорів. Врятували лише чудотворну ікону Богородиці. Головними доброчинцями монастиря була родина Потоцьких. Під час турецького панування монастир перетворили на казарми, а костел на мечеть. За переказами, на подвір`ї монастиря знаходився фонтан сліз, побудований за наказом намісника Поділля Галіль – паші на честь загиблої дочки. У XVIII ст. коштом М. Потоцького здійснено велику перебудову храму (арх. Ян де Вітте). У 1843 році монастир ліквідували і тут почергово діяли духовна семінарія, поліція, повітовий суд, в`язниця, притулок для вбогих. У 1993 р. пожежа спалила дах храму. З 1997 р. костел передали римо – католицький громаді.

Замок відокремлений від міста значною незабудованою територією. Цей розрив зроблено навмисно, щоб запобігти руйнуванню міста у випадку нападу ворогів. Проміжною оборонною ланкою є вірменський бастіон, побудований у вигляді незамкненого шестикутника. Головне його призначення – захист мосту та Руських і Польських фільварків.

Фотеця – ключ від Кам`янця – Подільського. Розташована на скельному виступі вона перекриває доступ до міста. Каньон, що оточує старе місто, від 100 до 300 метрів завширки та 30 – 40 метрів у висоту, не дозволяє здійснити ворогам ні підкоп, ні саперні роботи. За допомогою гідротехнічних споруд – Руської та Польської брами, долину річки можно було швидко затопити, посиливши оборону. За усю історію фортеця лише двічі була здобута. Першим це зробив у 1393 р. литовський князь Вітоват, скориставшись допомогою змовників з її залоги. Вдруге – 1672 р., коли кількість турецької армії переважала захисників у 60 разів.

Припускають, що перші оборонні мури з`явилися ще в ХІ ст. Найстарішою вважають західну частину, забодова якої розпочалася ще в часи Галицько – Волинського князівства. Однак вповні продумане планування і забудова почалася лише у XV ст. Під керівництвом італійського архітектора Каміліуса звели сім веж. У другій половині XVI ст. військовий інженер Іов Претфус провів першу серйозну реконструкцію, зміцнивши мури та вежі. В 1620 – 1621 рр. інженер Т. Шомберг у найуразливішому для фортеці місці збудував Новий замок бастіонного типу. Останній дуже постраждав від турецького нападу.

Турецький міст у Кам`янці – визначна пам`ятка історіі. Вчені твердять, що його фундамент пам`ятає ще римські часи. У 1544 р. під ним спорудили спеціальний канал, котрий регулював рівень води на випадок повені.
Усі вежі мають цікаві та характерні назви, що свідчать про їх походження та призначення. Наступна за Папською вежа Ковпак (1544 р.), на ній розміщено герб “Абданк”, і вона справді схожа на ковпак. Про вежу Тенчинську відомо небагато. Її побудову пов`язують з ім`ям краківського каштеляна Яна Тенчинського, котрого король відправив до міста для нагляду. Вежу Денну перебудовано у 1544 р. Вона чи не найбільша в замку і використовувалась як місце перебування гармашів. Башти Рожанка, Мала, Комендантська, Лянцькоронська, використовуючи призначені їм функції, утворювали єдину оборону цілісність фортеці. Вежа Ласька постала завдяки фундації єпископа Яна Ласького. Вежа Водяна знаходиться поза межами основної фортеці над берегом смотрича. До неї провадив таємний підземний хід. На особливу увагу заслуговує розташована при вході Нова східна башта (1544 р. арх. І. Претфус). В ній знаходиться колодязь, що має понад 40 метрів глибини. Як припускають, поряд знаходилась Чорна вежа, в якій від вибуху загинув Ю. Волдиєвський.

Другим (після фортеці) укріпленням міста є система в`їзних брам. Руська брама збудована у 1527 році в місті, де по схилах каньйону здійснювався найкоротший зв`язок Старого міста з Руськими фільварками. Це складна оборонна та гідротехнічна система, котра складалась з восьми башт та оборонних мурів.

Верхня Польська брама постала у 1585 році й складалась з башт та мурів. Одна з них мала назву башта Баторія. Від середини XVIII ст. споруда почала втрачати своє значення і почала руйнуватись. Недопомогла навіть реконструкція у 1785 р. Саме тоді до башти добудували брами, одна з яких була названа Вітряною. Поряд збереглись бастіони, реконструйовані під час окупації міста турецькими військами.